Він зайшов в аудиторію тихо й непомітно, без особливого пафосу. Не було фанфар і шуму, що особливо порадувало. Коротке представлення, легкий шепіт схвильованого студентства, ще мить – і ми долучаємося до чудового й таємничого світу Миколи Степановича Тимошика.

 

Із перших хвилин зоровий контакт, працюємо очі в очі. Його: «Я не терплю скляних очей», – у відповідь наш палаючий погляд.

 

Працюємо в режимі Non Stop: згадуємо вже пройдене, відкриваємо щось нове. Ще в першу нашу зустріч (а було це рік тому) Микола Степанович зачитав нам, тоді ще першокурсникам, газетну замітку під назвою «Дзвони моєї пам’яті». Саме нею й розпочиналася тодішня лекція. Матеріал, у якому говорилося про найвищі людські цінності, не міг залишити байдужим нікого. Образ церкви, так живо переданий автором, запам’ятався назавжди.

 

От і зараз професор згадав про них – про тривожні голоси совісті. Він усе переймався, щоб ми, легковажне студентство, не забули чогось із його лекцій. Але ж чи можливо таке забути? Чи можна викреслити з пам’яті «Розмову з пам’ятником», або Три «П»: Патріотизм, Порядність, Професіоналізм – якості справжнього журналіста? Звичайно ж, ні! Знання, як відомо, за плечима не носити.

 

«Творчість формується зі студентських лав! Потрібно формувати в собі творчість. Без творчості немає журналістики», – говорив Микола Степанович. Від себе хочу додати, що без творчості немає й життя.

 

Тож творімо, живімо, вчімося в достойних, і хай ніколи не змовкають Дзвони вашої пам’яті.