За усе  життя на моєму шляху виникали постаті кардинально різних людей. Кожен із них по-своєму сприймав  світ, мав різні  звички, навички та, звичайно ж,  професію. Я завжди був певен, що в цьому вимірі кожна особистість – унікальна, й іншої такої тут немає. Однак, все ж одну вагому схожість я завжди бачив у більшості людей – мало хто щиро плекав любов до власної професії.

Це був четвер. Нас, студентів кафедри видавничої справи та редагування, у добровільно-примусовому порядку забрали з пари, аби ми відвідали якийсь невідомий нам захід у бібліотеці Чижевського. На щастя, більшість моїх колег-одногрупників мали уяву про це місце, або хоча б знали, де воно знаходиться. На чолі із викладачем ми вирушили до пункту призначення, розподілившись на групи за інтересами і розпорошившись по всьому тротуару. Мені здалося, що пройшла лиш хвилина, як нас вже зустріли двері бібліотеки. День був сонячний, не по осінньому теплий і лагідний, а всередині бібліотеки панували мудра тиша разом із напівтемрявою.

Жіночка із акуратною  короткою зачіскою в елегантних тоненьких окулярах люб’язно провела нас до гардеробу та вказала подальший напрямок. Похнюплені студенти підіймалися на другий поверх масивними бетонними сходами.

Підіймаючись, я тримався за дерев’яний поручень. Із першим дотиком до нього мене оповило почуття дежавю, що швидко трансформувалося у почуття ностальгії. Я вже бував тут і не одного разу. Я вже все тут знаю. 

До потрібної кімнати нас проводжали трохи пошарпані часом стіни довгого коридору. Ми проходили повз білі дерев’яні двері із величезними скляними рамами, що залишилися ще із радянських часів. Подекуди в коридорі тьмяно розсипали своє світло лампи денного світла. Вони нагадували мені коридори старої лікарні, але атмосфера тут була зовсім не така. Тут не пахло хлоркою, ліками чи болем. Тут пахло чистотою і спокоєм.

Ми зайшли до широкої читальної зали. Нас оточили полички із книгами, ящички із покажчиками та тепле денне світло, що сочилося крізь височенні вікна. В окремому куточку зали розташувалася особлива поличка. Підійшовши ближче, мої колеги-студенти втупилися в цю поличку, вивчаючи назви книг у пошуку знайомих імен (або літер).

Лиш одну мить панувала тиша. Наш раптовий візит швиденько відреагувала бібліотекар. Інтелігентна жінка тихенько підійшла до нас, привіталася. Не розливаючи води, вона одразу перейшла до справи і почала презентувати нам представлені на виставці книги. Мабуть, студенти (разом зі мною) очікували від неї якихось нудних лекцій на тему важливості цього заходу. А ні. Із енергійним завзяттям, із палаючим вогником в очах та з ледь помітною посмішкою на зморшкуватому, мудрому обличчі, бібліотекарка почала щебетати. Вона гортала книги одна за одною, не акцентуючи на історії їх створення, а вихоплюючи із їхнього смислового наповнення головне – ту філософію, яку в них було закладено. ЇЇ мова не була бездоганною, однак, вона досконало зуміла передати всю сутність кожної книги, вона буквально розгорнула усю концепцію кожного окремого видання і вмістила її на долоні.

Бібліотекарка завершила виступ і попрощалася із нами, і нас знову зустрів коридор. Цього разу він проводжав нас до залу рідкісної книги. До мене повернулося те почуття ностальгії. Я згадав, як ще в школи нас, малих і неотесаних бешкетників-п’ятикласників, водили сюди на виставку фотомистецтва.

Ми пірнули в іншу кімнату. Вона нагадувала скоріше гостьову у будинку якогось аристократа, ніж публічну бібліотеку: довкола розташувалися акуратні дерев’яні шафи зі скляними рамами, не вистачало тільки каміну, потужних штор та колекції благородних напоїв.

До нас приєдналася інша бібліотекарка. Цього разу це була чорнява висока жіночка в окулярах. Мені здалося, що стильні тоненькі окуляри у бібліотекаря – це не лише засіб для корекції зору, а й невід’ємний атрибут усього стилю.

Вона розповідала нам про найстаріші книжкові пам’ятки, що збереглися до нашого часу. Ми сприймали ту інформацію, котру намагалися колись вивчити самотужки, здати й забути, зовсім по-новому. Ця жіночка викладала всі свої думки легко і мелодійно, наче приспівуючи. Вона постійно посміхалася і в її очах було помітно той самий яскравий вогник любові до власної справи. Її презентація була радше схожа на пару з філософії із замріяним викладачем, саме ці риси і створювали шарм в образі бібліотекаря.

Студенти блукали кімнатою, роздивляючись вітрини і полички. Здається, у цій залі було значно більше знайомих їм імен (або літер).

Захід офіційно завершився і ми з моїми колегами завзято почимчикували до гардеробу. Здавалося б, що ми відвідали бібліотеку лише з метою поглибити свої знання із одної нашої університетської дисципліни, але тут ми побачили значно більше. Тут ми зустріли людей, що закохані у своє тонке ремесло піклування про книгу, незважаючи на витіснення друкованої інформації із сучасного світу.

Книга вічна. Так, це звучить досить банально і просто. Та саме у простому часто знаходиться істина. Однак, сьогодні краще сказати, що читання викликає залежність, стимулює розумовий розвиток. Серед побічних ефектів може спостерігатися зміна світогляду та духовне збагачення.

Дмитро Душейко