Його постать монументальна не тільки в переносному, а й у прямому значенні слова. Це речення прямо проситься у повідомлення про відкриття першого в Україні пам’ятника письменникові й драматургу, філософу й політичному діячеві ХХ століття Володимиру Кириловичу Винниченку. Висновок такий можна зробити насамперед із тих багатьох фотографій, які збереглись для нащадків всупереч його кочовому життю – і гінким зростом, і артистичною поставою Винниченко належав до тих, кому пасує бути увічненим у камені чи бронзі. А огром і рівень його спадщини не залишав сумніву, що рано чи пізно доля неминуче зведе його на п’єдестал. Коли? Питання дуже доречне, якщо говорити про українців. Бо в німців, фінів чи поляків постать такого масштабу уже давно була б увічнена належно. В нас же майже за шістдесят років по смерті письменника не те, що не видано книги споминів про нього, яка б і словом засвідчила нащадкам його монументальність, а й його власні твори досі не всі опубліковані; щоденникові записи, які Винниченко робив протягом 40 років, оприлюднені менш, ніж наполовину. Це гірка правда про нас сьогоднішніх, невдячних.

    Як і правда в тому, що при усій своїй великості Винниченко як політик не влаштовував і досі не влаштовує мало не всіх: кожен сучасний політик не може зараховувати його до своїх ідеологічних, світоглядних лав однозначно, а що вже говорити про його сучасників (насамперед доби Української Народної Республіки та пізніших часів еміграційного періоду), для яких Винниченко був, певно, найменш комфортною особистістю з усіх провідників того бурхливого періоду української історії. Він і сам це розумів, пройшовши шлях еволюції від революціонера більшовицького гарту до ліберала гандівського духу із власною теорією суспільної злагоди-конкордизму.

Думаю, скульпторам (а їх таки є вже чимало, хто «ліпив» образ першого українського прем’єра) було цікаво працювати над монументом майбутнього пам’ятника. Принаймні новітня історія цієї справи триває вже третій десяток літ. У Центральній Україні зокрема, у Кіровограді, на батьківщині письменника, де логічно першим і мав з’явитись пам’ятник Володимиру Кириловичу.

Згадується кінець вісімдесятих, початок дев’яностих, коли інтелігенція міста на Інгулі відкривала для себе Винниченка як земляка. Сам я ще в 70-их роках, за свого незабутнього студентства, у Києві, вперше почув про Винниченка: український комуніст, що мріяв створити комуністичну Україну як окрему державу. А напередодні горбачовської перебудови доля подарувала мені новомиргородського діда Степана Кожум’яку, політкаторжанина, тричі засудженого за щирі національні погляди, та томик оповідань Винниченка з дідової книгозбірні видання «Книгоспілки» 20-их років – ту книгу я віз до Кіровограда у пазусі, наче бомбу і наче найдорожчий скарб водночас. Тому офіційно дозволене повернення Винниченка до свого народу через кілька років не було для мене таким шокуючим, як для моїх друзів, хоча і сьогодні на підступне питання запеклих комуністів «Чому ви так не любите радянську владу?» відповів би, як і тоді: якби тільки назвати ім’я Винниченка, творчість якого на десятиліття «закопала» для мого покоління радвлада, то й тоді були б підстави її ненавидіти.

Перша фундаментальна публікація про Винниченка як земляка з’явилась у кіровоградській обласній пресі з-під пера письменника Миколи Смоленчука «Помилка у жандармському формулярі» в кінці 80-их і то з сенсаційним уточненням в біографії письменника: знайшовши у метричній книзі грецького собору м.Єлисаветграда запис від 17 липня 1880 року про хрещення Володимира, сина Кирила Винниченка, Смоленчук остаточно засвідчив – Винниченко народився в місті над Інгулом. У 1900 році він склав екстерном іспити в гімназії Златополя і поїхав навчатися в університет св.Володимира м.Києва. Чи був іще коли Винниченко в рідному місці? Володимир Панченко стверджує, що востаннє у році 1911-ому. Хоча аргументи його, як на мене, не певні.

Чи згадував коли в далеких світах письменник рідне місто, батьків, рідних? Треба читати щоденникові записи, які оприлюднені лиш до 1928 року (третій том нинішнього року, видавництво «Смолоскип»).

Але в кінці 1980-их у Кіровограді почали не тільки писати, а намагатись увічнити пам'ять про видатного земляка. Вже у 1990 році на найвищому в місті будинку, 14-поверховому, відкрито було меморіальну дошку, яка повідомляла про рішення міськради назвати проспект над Інгулом іменем Володимира Винниченка. Тоді це ім’я ще сприймалося, як і в радянські часи – український буржуазний націоналіст. Хоча перший секретар міськкому компартії Валерій Мішура вимагав прибрати жовто-блакитні прапори з мітингу, погрожуючи привести сотню людей з прапорами червоними.

На початку 1990-их голова Кіровоградської обласної організації Спілки письменників України Володимир Кобзар оголосив збір коштів на спорудження першого в Україні пам’ятника Володимирові Винниченку, зареєстрував добровільний фонд, який таки став поповнюватись, але подальші інфляційні процеси в уже незалежній Україні перетворили ті сотні чи тисячі рублів на копійки. Втрималась хіба 1 тисяча доларів, яку надіслав із США український письменник, учений, винниченкознавець Григорій Костюк – їх вистачило, аби провести конкурс на кращий проект пам’ятника (гонорар за 1-3 місця). І на цьому справа з ідеєю пригасла. Згодом зринала не один раз, виплескувалась дискусія навіть на сторінки «Літературної України», схрещувались мечі на різноманітних засіданнях найвищого керівництва областю, але ті керівники так часто змінювались, що навіть указ Президента Ющенка про увічнення українських діячів-діячів, у списку якого одним з перших значилось ім’я голови уряду УНР, не міг суттєво вплинути.

А тим часом у Кіровограді на Будинку офіцерів (колишня чоловіча гімназія, в якій навчався майбутній автор «Сонячної машини» і звідки його виключили) з’явилась іще одна меморіальна дошка з портретом письменника-вигнанця, біля якої за чиєїсь (чиновного походження) нерозумної пропозиції стали проводити вшанування героїв Крут щороку 29 січня. А педагогічний інститут за активного сприяння народного депутата України першого скликання Володимира Панченка віддав історії своє наймення Олександра Пушкіна й прибрав ім’я Володимира Винниченка.

Таки складно бути українським патріотом, українським митцем. Надто ж тоді, коли ти не загинув, а вижив на чужині й похований в чужій землі. Ти можеш бути знаний в інших культурах і геть забутий у себе вдома. Винниченко – не виняток.

Проте ми, українці, міняємось. Таки приходимо до пам’яті. Кіровоград тут теж може бути прикладом.

На відкриття пам’ятника Володимиру Винниченку 17 вересня у Кіровоград прибуло чимало гостей із столиці, серед них були й такі, хто докладав зусиль, аби ім’я письменника світової слави ніколи не вернулось до українців. Та цур їм! Образ Винниченка за короткий строк, менше ніж за рік, втілив у бронзі молодий львівський скульптор Володимир Цісарик. Стоїть Володимир Винниченко тепер на високому п’єдесталі посеред невеликого затишного майдану між двома корпусами педагогічного університету (до слова, свого часу на цій площі стояли пам’ятники Сталіну й Леніну), стоїть задуманий, замислений, яким і належить бути нині вірному синові України. Ректор університету, професор Григорій Клочек у своїй промові висловився, що нарешті над Кіровоградом перестане витати зловісний дух більшовика Кірова-Кострікова, а запанує світлий образ українця Винниченка. І дякував тим небагатьом впливовим особам нашого краю, завдяки зусиллям і коштам котрих сталася ця очікувана більше двох десятиліть подія: міському голові Володимиру Пузакову, підприємцям Андрію Райковичу і Євгену Бахмачу, народному депутату Ігореві Шарову. А ще письменникам та журналістам краю, які постійно нагадували владоможцям: відновлюймо у пам’ятниках та меморіальних дошках насамперед не поневолення наше, а нашу гордість і наш дух непереможний.