Близько місяця  назад у мене з'явилася ідея проїхатися на велосипеді із Кіровограда до Малої Виски. Дуже хотілося драйву, нових емоцій, вражень. Тому, не марнуючи часу, я почала втілювати ідею в життя. Спочатку розтеревенила про це усім друзям «вконтакті», розказала усім знайомим. У такому спортивному пориві у мене з'явився однодумець – подруга Оля, яка наважилася скласти мені компанію в цій поїздці.

Оскільки власних велосипедів у нас немає, вирішили позичати. Сергій  Ткаченко та Євген  Савранський не побоялися віддати на користування свій транспорт, за що їм велике спасибі. Їхати надумали 21 вересня. Що з цього вийшло – дивіться самі.

П'ята година ранку. Прокидаємося від звука будильника і ліниво починаємо одягатись. У голові пролітають думки: «А, може, ну її цю поїздку, ще б у ліжку повалятися…» Але обіцянка перед 250 друзями «Вконтакті» спонукає до дії.

Складаємо в портфель: крекер, снікерси, воду, пудру, дзеркальце, ручку, блокнот, фотоапарат; викочуємо велосипеди із кімнат гуртожитку і після благословення  вахтера тьоті Ніни рушаємо в дорогу.

Машин мало, тому їхати не страшно, на площі Кірова годинник повідомляє, що вже шоста ранку. Доїжджаємо до спортшколи, в Олі спадає ланцюг. Не шкодуючи манікюру, лагодимо транспорт і вперто рухаємося далі. А попереду ще 70 кілометрів…

Нам посигналив водій сірого «Ланоса». Надворі ще темно, і з виразу його обличчя не зрозуміло, чи то ми порушили правило, чи просто сподобалися йому. Небо похмуре, за прогнозами «Sinoptik. ua» дощ має початися о 15.00, а до цього часу ми плануємо доїхати до пункту призначення.

Педалі крутяться, думки випереджають одна одну, усвідомлення того, що ця поїздка – це емоція на все життя, викликає усмішку на обличчі.

Чую голос Олі, яка, всупереч вітру, намагається доспівати всенародний хіт: «Лісапєт мой, лісапєт двохкольосний «Гранд-Черокі»… З горем пополам завершуємо знущатися над піснею, бо назустріч на лісапєді рухається якийсь чоловік років з 50-ти. Говоримо йому:

– Слава Україні! – І вам слава, - відповідає.

– З Днем міста Вас, - кажемо.

– Ви що, з секти? – відповідає дядько.

– Та ні, ми студенти, їдемо в Малу Виску додому. А можна з вами сфотографуватись?

Почувши таку пропозицію, дядько починає швидше крутити педалі та  віддалятися від нас. Що ж, мабуть, не фотогенічний…

А ми продовжуємо. Уже виїхали за місто, перша серйозна зупинка. Їмо снікерси, які купили за порадою Сергія Володимировича, підпудрюємо обличчя, фоткаємося, занотовуємо до блокнота свої подорожні мрії, ось, до речі, уривок: «Влітку, коли здамо сесію, підемо в похід на 3 дні в с. Рівне (Оля звідти родом). Точно підемо. А ще з парашутом стрибнемо, коли заробимо свій перший мільйон.  На Хортицю поїдемо, і в Одесу, і в Київ, тільки вже потягом. Скрізь хочеться побувати, емоцій хочеться і пригод хочеться на це місце, яке вже дуже-дуже болить».

Вітер шмигає в обличчя, починається невеличкий дощик. Синоптик збрехав своїми прогнозами. Три футболки, светр і вітровка вже  не гріють. Але у даному випадку зігрітися можна лише одним способом – швидше крутити педалі. От ми і крутимо.

Шестаківки, Мар'янівки тоскно дивляться нам услід, ніби запрошуючи у гості, але ні у нас пункт призначення місто-герой Мала Виска. Там, ні про що не здогадуючись, моя мама готує борщик, пече качечку в духовці і чекає нас з Олею на обід, за нашою версією – ми, нібито, автобусом маємо приїхати.

Телефон співає від звуків смс: «Вам дзвонили, вам дзвонили». Читаю: Сергій Володимирович, Євген Савранський. Хвилюються, адже велосипеди – штука не дешева.   В Кіровограді, до речі, сьогодні святкують День міста. І всі зараз у Ковалівському парку, або ж на площі Кірова. «Давай присвятимо велопоїздку Дню міста?» - кажу Олі. Така ідея з присвятою підбадьорила нас, з'явилося друге дихання, яке з кожним кілометром трансформується у третє, сьоме, десяте.

На горизонті майоріє напис «Велика Виска», нарешті половину шляху подолано. Велику Виску не треба плутати з Малою Вискою – це різні Виски. Тут зупиняємося біля палаток із фаст-фудом. Аромат смажених чебуреків впереміш із вихлопними газами фури, яка щойно зупинилася, проникає скрізь і все пропитується цим подорожнім запахом. Записуємо відео з продавцем Тетяною Сергіївною, розказуємо про нашу вело поїздку, їмо хот-доги, запиваючи чайком, коротше кажучи, набираємося енергії.

Креатив місцевих жителів зашкалює. Перед нами знаходиться приміщення, у якому одна частина – магазин «Все для тебе», інша- «Ритуальні послуги». Начебто і не до сміху, але ж яке метафоричне поєднання… Чи оксюморонне. Не знаю, як його назвати. Як маркетинговий хід, на вулиці майоріє частина продукції від «ритуальних послуг» - пара вінків.

Рух – це життя, і ми продовжуємо. Машина за машиною, кілометр за кілометром і ми вже стоїмо біля знаку «Мала Виска». Підбігаємо до знака і наввипередки фотографуємося.

Емоції зафіксовано, от ми і добралися до пункту призначення. Ноги нереально болять, те місце, яке постійно прагне пригод, теж болить. Довгоочікувана мрія збулась, тепер потрібно мріяти про щось нове, а з цим у нас проблем немає.

Заздріть усі, хто не вірив у нас, ми це зробили!