Як і було обіцяно київським професором, доктором філологічних наук, академіком АН вищої школи України, завідувачем кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка – Миколою Степановичем Тимошиком, його черговий приїзд відбувся в першій декаді квітня.

Зазвичай пари Миколи Степановича відрізняються зображувальним супроводом слайдів – текстів для редагування, а також фотокарток для пошуку дрібних деталей – відпрацювання навичок, якими повинен володіти кожен із нас, майбутніх видавців.

Найбільшою приємністю цього приїзду Миколи Степановича виявилася презентація зроблених  ним власноруч фотографій, тема яких – сива історія видавничої справи. Але не лише історія видавничої справи була в центрі уваги професора: його уроки для нас завжди дуже щільно переплітаються із загальнолюдськими та загальнопрофесійними цінностями.

Згадаймо такий приклад. У Національній бібліотеці Парижа знаходиться  герб Анни Ярославни, пов’язаний як із нашою історією взагалі, так і з історією видавничої справи зокрема (бо його малювали, про нього й писали тоді, що свідчить уже про певний рівень тогочасної видавничої справи), і, безперечно, з нашою патріотичною свідомістю, бо герб Анни Ярославни, за однією з версій, пояснює, чому наш державний  герб має форму тризуба.

Ексклюзивним матеріалом для дослідження історії вітчизняної видавничої справи залишається також «Реймська Євангелія» (від м. Реймс – колишня столиця Франції). Так склалося, що цей твір був написаний на території нашої держави давньоруською мовою, потім потрапив до Франції, але дивним чином (це збіг обставин і продовження історії (!)) перебував також у руках одного галичанина,  який переписує його й видає чеською мовою. Виходить якась містика, а може й ні, бо  книга дуже цінна. Перший оригінал десь пропадає, а залишається «Реймська Євангелія», переписана саме з чеської мови.

Ще були представлені Миколою Степановичем «Літопис Аскольда», «Велесова книга» й численні фото з Кам’яної могили, яка також пов’язана з першими формами письма в Україні. До речі, це місце визначається не лише особливим духом історії, витоків української видавничої справи, але й тим, що це дивовижне чудо світу, яке зосереджує великий потік енергії з космосу (не міф, а правда!), бо, коли робили фотографії,  з експедиційною групою, у складі якої був професор Тимошик, почали творитися чудеса: невідомо звідки з’явилося багато сил, хотілося танцювати й бігати.

Для нас же цінністю переглянутих зображень залишається те, що цей матеріал досі є закритим для пересічних дослідників, але Микола Степанович виборов-таки право на те, щоб побачити їх і донести ці матеріали до нас. До речі, це перша в Україні презентація київського професора на цю тему.

Дуже цікавим залишається те, що саме привіз до нас М.С.Тимошик – правду, правду про історію. Виходить, нам нав’язують не свою історію! За чужинською теорією, видавнича справа на території України почала розвиватися за часів Ярослава Мудрого – переписування книг, створення  бібліотек і т.д. Заперечується автентичність славетної «Велесової книги», безцінного для нашої історії джерела. Але, як свідчать докази, наведені професором, наша писемність, а значить і видавнича справа, бере початки 2000 років тому, можливо, більше… Учені шукають шляхи розв’язання цієї проблеми.

"Кобзар" розміром із сірникову коробку

«Кобзар», який звідусіль забороняли, наші прадіди-видавці доносили в розмірі й у вигляді сірникової коробки, так, що ніхто не міг навіть уявити, що це, виявляється, книжка.

Сучасні видавці дещо втратили (боюся, після справжніх уроків Миколи Степановича, – найголовніше) – здатність ставитися до своєї роботи свято. Наразі про святість говорити нічого:  кругом жовта преса, очі видавців, які палають від жадоби величезних прибутків, на жаль... Повертаючись в історію, розуміємо, що писати –  це дійсно свята справа.  У сиву давнину існували непорушні правила писання. Тож про правила:

• перед тим, як почати ПИСАТИ, треба було добряче викупатися, далі – помити руки (навіть якщо вони чисті), одягти чисту білу сорочку
• відстань між літерами мала бути не більше і не менше за товщину волосини
• коли писар ПИСАВ слово Боже і в цей момент у приміщення заходив сам цар, то писар мав писати слово Боже, а не вставати перед царем – цар мав зачекати.

Це ще не всі правила нашої ВЕЛИКОЇ справи, які існували на той час.

Незвичайні бібліотеки

Микола Степанович Тимошик усе-таки вразив нас, як там би не було, екскурсом у далеку історію видавничої діяльності. Колись жив цар Ассирії Ашшурбанапал. Він дуже дбав про культуру народу. Уявімо вулицю, на якій немає ані будинків, ані дерев, але повсюди величезні глиняні таблички, розташовані по обидва боки цієї вуличної бібліотеки. За даними істориків, їх налічувалося понад 40 тисяч, але у 18 ст. це своєрідне чудо зазнало обстрілів, на сьогодні їх залишилося всього 4 тисячі.

Сучасна преса

Після того як дізнаєшся, який формат газети за кордоном, розумієш, що стан нашої сучасної преси  залишає бажати кращого. У Швеції, наприклад, для газети характерна величезна фотографія, і не лише на першій сторінці,  до того ж кольорова, а ще – менше тексту й більше картинок, порівняльних таблиць, різноманітних графіків, способів розглянути проблему, яка цікавить і турбує всіх.

Ще цікаво було дізнатись від професора про можливий широкий діапазон інтерв’ю. Виявляється, інтерв’ю може залишатися не завжди традиційним: наприклад, існує інтерв’ю-анкета, міні-розмова, інтерв’ю «Алло!», інтерв’ю – зіткнення інтересів, інтерв’ю під назвою «не-інтерв’ю», інтерв’ю-монолог, інтерв’ю-дуель, інтерв’ю з неживим предметом як спосіб подивитись інакше на соціальну проблему – наприклад, з пам’ятником Богдану Хмельницькому: «Ви так довго тут сидите. Що Ви чуєте, бачите?» (при цьому розглянути проблему спілкування людей, переповнених маршруток, високих цін на ярмарках, що відбуваються на площі Богдана Хмельницького тощо). Це підходи, які пропонує західна преса.

Зустрічі залишили після себе найкращі враження! Для того, щоб осмислити все, про що розповідає київський професор, іноді не вистачає часу до його наступного приїзду.

Без коментарів… Дуже цікаво!

Мене вразив один епізод – фотографування професора Тимошика з Григорієм Дмитровичем Клочеком. Я стояла й дивилась: історична все-таки подія. Так красиво!.. Чекаю, коли приїде ще раз київський професор, з новим досвідом, з цікавинками, з духом, який заохочує вчитися й працювати!!!