Про це розповідав доктор філологічних наук, професор, академік АН вищої школи України, завідувач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка — Микола Степанович Тимошик, який викладав в Кіровоградському педагогічному університеті імені Володимира Винниченка з 25 по 27 жовтня.

   Та говорив він і багато хорошого про видавничий проект після трагедії принцеси Діани, який вийшов всього-на-всього за 6 днів. І там не висвітлювалася трагедія, і не було смакування криміналу, як відбувається це у нашому місті, а демонструвалися фото із життя цієї людини, коли вона раділа життю. В нас же книгу готують десь приблизно рік або 8 місяців, коли в Радянському Союзі взагалі 3-4 роки.

   Можливо, хтось скаже, що нікому немає ніякого діла чи 6 днів або 8 місяців друкується книга? І хто зараз читає ті книги? Коли в Інтернеті можливо відшукати набагато більше. Ну, перевернув хтось український прапор, ну, посміявся хтось із Шевченка, але ніхто не помер від цього і не збіднів. Приїздив київський професор повчити нас «уму-розуму», назвав нас провінцією та й поїхав собі!

   Але чи можна людей ділити на хороших і поганих, не буває ідеальних лише з позитивними або негативними сторонами, на те ми й люди, щоб брати від життя по максимуму. Мабуть, варто звернути увагу, коли така заслужена людина говорить (не просто так присвоюють якісь звання), що щось не так. То чи не варто оглянутися і подумати чи справді ми щось робимо не так? Бо не буває у житті абсолютної правди або брехні: у ньому маса півтонів.

   А Інтернет — це хороша річ, але колись зламається комп’ютер або не вистачить грошей. А книгу завжди можна взяти у руки, відчути її аромат і щось приємне пригадати. Можливо, пригадати ті далекі роки як починав писати сам, спочатку констатуючи факт, а згодом переосмислюючи його.

   Ще Микола Степанович розповідав нам, що у журналістиці не може бути вимисла, тобто вигадки: у журналістиці можна лише домислювати певні події, образи. Микола Степанович розповідав нам про секрети використання цих речей – вимислу і домислу. Домисел професор використовував у своїх перших статтях «Пишіть матерям» та «Солом’яна лялька» — ці дві статті основані на одній події, але друга написана через 8 років. Будучи студентом першого курсу, якось поїхав додому і запізнився на автобус, провів цілу ніч на вокзалі. В нього була сусідка, яка весь час розв’язувала то зав’язувала свої вузлики на торбинках. У першій статті він констатує факт про матір, яка зібралася до сина, який їй довго не писав і не приїздив. У другій - присутні домисли де вже яскраво вимальовані образи матері, сина, невістки, внучки і солом’яної ляльки… Бо у солом’яної ляльки є щось набагато більше ніж у довгоногої красуні Барбі — душа.

   Мабуть, легше жити як жили до цього. Переробляти новини у сенсації, говорити, що Федоровим був першим друкарем на Україні, а професор як приїхав так і поїде, возвеличувати пам’ятник Кірова або просто мовчати. Але чи варто тоді жити… Я не кажу, що все так погано в нас є думки, сили, мрії а — це головне, і треба боротися іти вперед!       

       

Тетяна Пташник, 25 група