Середина осені ознаменувалась для студентів 44-ої групи факультету філології та журналістики ще однієїю подією – вони відвідали художню виставку, що відбувалась у Кіровоградському машинобудівному коледжі та познайомились із мистецьким світом Миколи Реріха та Леонардо да Вінчі. Доторкнутись до прекрасного їм допомогла викладач кафедри видавничої справи та редагування Олександра Олександрівна Гуманенко, яка і організувала цей культпохід.

Першою в очі впадає вона - велична, гарна, з роками постаріла Мона Ліза. Блищать очі, розкриті руки запрошують в зал, поближче до себе. Ліза Леонардівна є не єдиною композицією на сьогодні. Правою рукою вона проводить в світ картин Миколи Реріха, лівою – в мистецьку палітру свого батька – Леонардо да Вінчі. Подорож галереєю супроводжують два гіди, кожен з яких схиблений на своїх ізотеричних ідеях. Навіть у звичайних Гімалаях Реріха гуди шукають релігійний підтекст. Біля картин тепло, навіть біля холодних сніжних Гімалаїв. Енергетика відбивається від кожної репродукції, незважаючи на невисоку температуру повітря в самому приміщенні. Скрипуча підлога проводить нас до наступної картини Всесвітньої матері, яка спостерігає за всією Землею. Ого, а це що? Білі сорочки і червоні спідниці. Рідні українські дівчатка, пританцьовуючи  і соромлячись, опустили очі перед величними надутими дамами Леонардо да Вінчі. Одна з них тримає в руці білого горностая, символа чистоти та мудрості. Це та, що Чечелія Галлерані, коханка міланського герцога Лодовіко Сфорца. Зразу ж за нею з’являється втомлений погляд Лукреції Кривеллі, яка стала коханкою вищезгаданого герцога після Чечелії. З посмішкою виступає в фас дружина герцога – Беатріче д’Есте. Вона-то розуміє, що серед інших найгарніша.

Півтори години пролетіли непомітно, реалістичність картин Леонардо да Вінчі вражає ще й досі. Риси облич, лінії рук і ніг, кожна волосина на голові, одяг, погляди, жести навіюють ефект присутності. Відвідувачки переодягнулись у пишні сукні ХVІ століття, відвідувачі – в незрозуміло нарядні костюми, і потягнули скрипучим вальсом до кінця виставкової зали.

Подорож не оминає й графічних малюнків обох художників. Об’ємні графічні ескізи зовсім не схожі на карлюки лінивого студента на парі. Вони хоч і намальовані на чорновику, але від них віє майстерністю. Мимоволі в руці з’являється олівець, і хочеться намалювати щось таке ж, але своє. А ще й забрати шматочок цього світу з собою.

Придбавши шматочок виставки, тобто листівки з репродукціями картин не тільки представлених художників, студенти тягнуться плавним мазком до величезних дверей, які їх сюди впустили. Впустили розсіяними, а випустили повними запалу та життєвих сил. Впустили без очей, а випустили з новими очима, повними тонкої матеріє-мелодії мистецького скарбу ХVІ століття. Отож, чи зрозуміли відвідувачі, чому вони туди прийшли?