29 вересня до факультету філології та журналістики завітала молода поетеса Любов Якимчук. Зустріч була приурочена до презентації збірки «Абрикоси Донбасу», з окремими частинами якої читачі вже мали можливість познайомитись на сторінках журналу «ШО».

Поетеса родом з Первомайська, що на Луганщині, тож більшість її віршів присвячено саме донбаській тематиці. «Для мене в поезії важливо показати Донбас не механічним, стереотипним, а таким, за яким стоять живі люди», - говорить поетеса. Вона зізнається, що не хоче брати участь у кон’юнктурних літературних проектах, і саме тому збірка «Абрикоси Донбасу», яка створювалась протягом кількох років, побачила світ лише зараз.

Як зізнається поетеса, саму назву збірки придумали за неї. Після публікації однойменної поеми в журналі «ШО», до авторки звернулася перекладачка української поезії, яка шукала збірку під назвою «Абрикоси Донбасу» в книгарнях. Любов Якимчук зізналася, що збірки ще нема, але пообіцяла, що скоро вона побачить світ. Другим «співавтором» був український поет Василь Герасим’юк, що врешті-решт і переконало поетесу зупинитися саме на такій назві.

Збірка створювалася протягом кількох періодів життя поетеси, вона складається з кількох циклів і побудована за певним сюжетним принципом. У цьому сюжеті – й історії з життя простих людей, і кохання, і війна. Вірші Любові Якимчук запам’ятовуються читачу своєю незвичною ритмомелодикою, а також яскравими образами, за якими – картини донбаських ландшафтів, сцени з шахтарського побуту та інші речі, екзотичні для тих, хто не знайомий із життям на Донбасі.

«Там, де не ростуть абрикоси, починається Росія», - таким епіграфом починається один із циклів збірки. Поетеса пояснює це тим, що на Луганщині дуже багато насаджень цих дерев, а одразу після кордону з Росією починаються зовсім інші ландшафти. Такі образи звичні для поетеси з дитинства, тож абрикоси для неї – це символ рідного краю, пам’ять про нього.

Під час зустрічі Любов Якимчук поділилася секретами власного творчого натхнення, розповівши, що найкраще вірші пишуться під час подорожей потягом або ранкових пробіжок. Але найголовніше для поета – розуміти, для чого творити. «Важливо проговорювати себе. Те, що ми говоримо, це є ми. Якщо ми про себе не заговоримо, то це зробить хтось інший. Якщо ми не напишемо про наші події самі, то залишиться тільки це. Історію можна сфальсифікувати, вона щоразу інша, коли змінюється влада, але літературу сфальсифікувати не можна» - так визначає своє творче кредо поетеса.