Про столицю Буковини, Чернівці, пишуть багато. Його шістсотлітня історія позначилася на всьому – від архітектури до кулінарії. І на людях теж. Звичайно, три дні замало, щоб пізнати Чернівці в усій його поліфонії, проте достатньо, аби остаточно для себе вирішити: це місто гідне того, щоб у ньому жити.

Я не була в Європі, але чернівчани кажуть, що їхнє місто виглядає по-європейськи. Аристократизм і особливий шарм (як виявилося, європейський) відчувається вже з перших кроків по чернівецькій землі. Такої історичної, полікультурної, мовної, ментальнісної синергетики на всіх рівня функціонування міста я ніде не зустрічала. І весь час відчуття ледь зримих Карпат не давало спокою мандрівній душі.

Левова частина часу перебування в місті присвячувалася навчанню (поїздка до столиці Буковини відбувалася в рамках проекту «Ефективні публічні комунікації українських неурядових організацій через засоби громадської журналістики» за сприяння Національного фонду підтримки демократії), але й цього часу для знайомства з дивовижним містом вистачило, аби закохатися в нього.

Вражень, як ви зрозуміли, багато, але я поділюся тільки тими, які здійснили певний струс – емоційний, світоглядний, культурний – в моїй свідомості. Якщо ви досі це читаєте, тоді запрошую пройтися моїми маршрутами.

Маршрут перший. До квартири-музею Володимира Івасюка.

До цієї поїздки я завжди, як і більшість моїх друзів та знайомих, досить оптимістично і радісно співала пісню «Червона рута». Пісні Володимира Івасюка знають і люблять всі покоління українців. Жоден захід біля вогнища не обійдеться без пісні «Я піду в далекі гори», нею освідчуються в коханні сучасні українські чоловіки, бо, як на мене, це найкращий варіант засвідчити про свої почуття. Це вишукане освідчення в коханні.  І вперше в житті я не змогла співати таку близьку «Червону руту» в квартирі-музеї Володимира Івасюка в Чернівцях… Наприкінці подорожі легендарними кімнатами Івасюків відвідувачам пропонують не тільки послухати «Червону руту» у виконанні самого Володимира Івасюка, а й співати разом з ним. Я не співала, я плакала… І плакати почала тоді, коли в одній із виставкових вітрин екскурсовод показала дбайливо збережене батьками волосся однорічного Володі.

 Час зупиняється в ту мить, коли ти заходиш до цієї квартири. Все так, як при житті родини Івасюків: старенькі меблі, багато фотографій, книг, речей, які батькам Володимира нагадували про сина… У шафі в кімнаті композитора знаходиться його одяг: темно-рудого кольору шкіряна курточка, сорочки, начищені черевики. Все по тій моді. Здається, їх господар зараз повернеться і одягне ці стильні шати, але ні – ще з квітня 1979 року вони самотньо висять у шафі, і так висітимуть вічність. Точніше – з 24 квітня 1979 року. Цього дня він вийшов з дому до консерваторії і більше не повернувся. 17 травня його знайшли мертвим у військовій зоні лісу селища Брюховичі, біля Львова. офіційна версія – самогубство через повішення, проте при огляді тіла батьки Володимира Івасюка не побачили на шиї слідів самогубства…

Тільки у цій квартирі, під впливом насиченої розповіді екскурсовода і вражаючих фактів про життя і фактів, пов’язаних із раптовою, трагічною, неочікуваною смертю молодого (тридцятирічного!!!), розумієш, що таке парадокси епохи й історії, радянської ідеології й долі людини, української людини…

Я зумисне почала свою розповідь саме з цього враження, тому що такі відкриття, відкриття правди, створюють можливість оптично бачити світ: тоді можна відрізнити істинне від полуди, а важливе, першорядне від другорядного, дріб’язкового. В цій квартирі я побачила, як цінують людину, як берегли і бережуть пам’ять про неї. І в цій квартирі я дізналася деталі про ще один злочин влади проти української людини-митця.

Маршрут другий. Український Хогвартс. Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича потрапив в топ кращих університетів, серед яких обирали місце зйомки для фільму «Гаррі Поттер». Але це не найвизначніше його досягнення, проте факт, який тішить як чернівчан, так і всіх українців. Крім того, Чернівецький університет потрапив до п'ятірки найоригінальніших у світі. Рейтинг складали з урахуванням архітектури навчальних закладів. Серед переможців – Массачусетський технологічний інститут з корпусами у формі різних геометричних фігур, Технологічний університет в Сінгапурі, на даху якого росте величезний трав'яний газон, Ноттінгемський університет з кампусом з барвистої цегли і університет Ранг-сит в Бангкоку, який вважається найяскравішим у світі.

28 червня 2011 року Резиденцію митрополитів Буковини і Далмації (нині – Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича) внесено до найпрестижнішого списку світового надбання – Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Маршрут третій. Чернівецький театр-клон. Дивовижно, але аналогічний архітектурний варіант Чернівецького музично-дратматичного театру імені Ольги Кобилянської існує в Баварії (місто Фюрт)! Коли відомі на той час архітектори Фельмер та Гельмер підготували для міста проект театру, виявилося, що грошей бракує, і місце під будівництво ще не готове, тому проект було продано в інше місто. А 3 жовтня 1905 року за цим проектом з'являється театр в Чернівцях. Жителі міста і цей факт використовують на користь – пишаються тим, що таких театрів в світ лише два, і один з них знаходиться в Чернівцях. Маючи вільний вечір, я відвідала виставу Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик». Віртуазна гра акторів, цікава інтерпретація образів, вдалі режисерські прийоми осучаснення постановки. Місто, в якому є такий театр, заслуговує на успіх.

Маршрут четвертий. Чернівці в журналістському вимірі. Одним із спікерів проекту був відомий в Чернівцях, і не тільки, науковець, публіцист Ігор Буркут. Його теж, як Париж, треба бачити і чути. Я ціную зустрічі і діалоги з людьми, які вміють відкривати світ і ставити ціннісні акценти. Ігор Григорович – ерудит, інтелектуал, науковець європейського ґатунку, поліглот і джентльмен. Експерт у політичній публіцистиці, І. Буркут почав свою лекцію з цікавого аналізу поєдинку Володимира Кличка з Олександром Повєткіним. Мова йшла не про техніку боксу, а про ті медійні, часом спекуляційні, інструменти, через які створюються міфи. Міфи, які потім заважають розвивати здорову державність, зміцнювати український стержень нації. «Ми робимо політику там, де не потрібно її робити. Ми політизуємо все, що завгодно», – наголошує І. Буркут. Проблема в тому, що в Україні немає міфу, який би об’єднував українців. «В Україні важко сторювати міфи….», – підсумовує публіцист.

Ерудованість І. Буркута вражає: він легко цитує тексти національних гімнів інших країн, демонструючи свої мовознавчі та історико-культурні знання в їх контент-аналізі; орієнтується в літературних напрямках національної та світової літератури. Такі люди, за долею щасливого випадку з’являючись у твоєму житті, кажуть тобі те найважливіше, що до того ніхто не казав – так ніхто не казав. Після зустрічі мене хвилювало багато питань, але одне з них, найпарадоксальніше, я розв’язати не можу: чому нашою державою не керують такі люди?

Маршрут п’ятий. Віденська кава в Чернівцях, фондю, банош і мелене сало з часником. Мені подобаються кулінарні дискурси, тим паче, коли є можливість пізнавати їх та осмислювати самостійно, безпосередньо смакуючи. Якщо у Львові був пошук львівської кави та шоколаду, то у Чернівцях була дегустація віденської кави та смажених каштанів, останні ласощі – феномен з погляду комерційно-туристичної ідеї. Особливий, терпкуватий присмак, оригінальна дизайн-концепція подачі не залишають байдужими гурманів. Буковинська кухня для мене відтепер асоціюється з баношем – традиційна страва, поживна і смачна.

Варто подиву те, що так цікаво можна готувати і подавати кукурудзяну кашу: її проварюють до густо подібної консистенції, подають разом із шкварками або смаженим грибами та бринзою. Можна все змішувати, тоді отримується чоловічий варіант страви – всього і побільше, а жінки можуть обмежитися тільки бринзою – отримується досить м’який, вишуканий смак. Цікавий варіант інтерпретації сала: його декілька разів перемелюють до маслоподібної консистенції, додають сіль та спеції, в результаті – смачна закуска до хліба чи хлібних сухарів.

Організаторам проекту вдалося нам відкрити полікулінарний образ Чернівців – від традиційної кухні до європейських традицій, які в місцевих кав’ярнях та ресторанчиках презентовані у великому розмаїтті страв та у деталях інтер’єру. Відкриттям стала фондю-вечеря: справді, краще один раз спробувати, ніж сто раз побачити.

Маршрут шостий. Чернівецькою бруківкою. Гуляючи вулицями міста, ловиш себе на думці, що тобі тут комфортно. З’являється якась особлива інтимність спілкування з містом – через споглядання старих будівель та архітектурних ансамблів, які ваблять пастельними кольорами і чудернацькими канделябрами, всі вулиці і будинки знаходяться в обрамленні хризантем найрізноманітніших сортів та кольорів, від цього візія міста оживлюється  в кольорі…Декілька разів зупиняєшся перед будинком-кораблем, який нагадує про море тут, недалеко від гір.

Традиційно купуєш листівки на згадку про подорож до міста – у Чернівцях сувенірна продукція строката, що складно обрати щось одне. Продавчиня радить придбати новий комплект листівок «Погляди на Чернівці. Погляди із Чернівців», у якому показана маловідома, але не менш цікава архітектурна спадщина міста Чернівці – небагатолюдні дворики, старі під’їзди, дахи будинків…. В цих деталях секрет чарівності і шарму Чернівців.

Вислів «Чернівці, наче маленький Париж – хоч раз в житті місто треба побачити….» вигаданий не мною. Це слова онука імператора Франца-Йосифа, принца Отто фон Габсбурга, який приїздив до Чернівців на день міста. Його дідові свого часу належала столиця Буковини. Був ще один вислів, який мене вразив: «Чернівці – місто, в якому варто жити». І цей надпис не виглядає суто рекламним, він надрукований на невеликих щитках на стовпах, без помпезності і шику. Так освідчуються в коханні до свого міста вдячні чернівчани. І я зловила себе на думці, що в такому місті і я б хотіла пожити…