Ми з колегою по кафедрі любимо своє тихе місто. До того ж ми обидві заядлі домосідки і це опосередковано також кріпить нашу любов до Кіровограда. Утім коли доля хоче випробувати людину, вона готує їй неочікувану подорож. У нашому випадку це було відрядження до Харкова, зокрема до Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, на кафедру журналістики до професора І.Л.Михайлина. Ми з колегою повинні були там предстати в якості стажистів для підвищення професійної кваліфікації. Місія наша була цілком зрозумілою: ходити коридорами славетного університету, охати, ахати і бідкатися, що в нас такого немає. Але ми зараннє домовилися, що як справжні патріоти Кіровограда і КДПУ ім. В.К. Винниченка, не будемо виставляти наш подив напоказ, навпаки – нічому не дивуватися і на все відповідати приблизно такими словами: «У нас не гірше».

                                                                        Привокзальна площа

    Потяг «Одеса – Харків» о 8.50 ранку прибуває на  харківський вокзал. Ми після українського залізничного сервісу виглядаємо не дуже привабливо, але бадьоро. Нас зустрічає прямо біля вагону харківський колега і відразу ж починає імпровізовану екскурсію, де першим об’єктом стає привокзальна площа. Перед нашими очима предстає чимала територія, сповнена суто харківського шарму: великий і навіть величний простір індустріальної (або ще її називають сталінською) архітектури, великі доглянуті клумби, енергійні фонтани, потоки людей до метро, звуки промисловості та економічного розвитку. Все на цій площі вказує на те, що місто живе, рухається і перебуває у позитивній динаміці. Ловлю себе на думці, що тут навіть вітер інший (потім розумію – без пилу). Якщо привокзальну площу вважати обличчям міста, то Харків має обличчя симпатичного чоловіка, який вранці умивається, чистить зуби, робить зарядку, снідає і вирушає у важливих справах.  Нам з колегою подобається цей чоловік.

                                                                         Університетське сіті

    Чудове харківське метро швидко і зручно  доставляє нас до станції Пушкінська, яка по праву вважається однією з найгарніших (все оздоблення на ній витримано в стилі творчості російського класика), і ми потрапляємо до великого району, який між собою називаємо університетське сіті. Хіба можна інакше назвати простір, де через кожні 100 метрів розташовується університет або академія? Відповідно вся інфраструктура «сіті» працює на студента: широкі вулиці і проспекти, затишні кафе і функціональні бістро з обов’язковою позначкою на дверях «зона wi-fi», сквери і парки з лавочками, фонтанами, пам’ятниками. Кількість зелених зон для відпочинку в сірому моноліті такого мегаполісу, як Харків приємно вражає. Зізнаюся, не раз промайнула думка: «Ось би в нашому місті побільше таких скверів, парків, площ, де можна посидіти на лавочці, біля фонтану, помилуватися архітектурними родзинками».

                                                                                 Університет

    Наразі ми опиняємося біля Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна з понад двовіковою історією. Сам університет розташований на площі Свободи, яка вважається найбільшою в Європі. Розміри площі дійсно справляють враження, особливо коли намагаєшся її перейти, точніше перебігти, бо в Харкові чомусь рідко трапляються світлофори, і весь порядок на дорогах тримається на совісті водіїв і спритності пішоходів. Звичайно, важко оминути увагою ісполінських розмірів пам’ятник Леніну, який на площі з такою демократичною назвою виглядає як кам’яний гість. Харків взагалі видається містом, де химерним чином поєднуються радянський монументалізм і сучасний хай-тек.

    З обережністю провінціалів заходимо в одинадцятиповерхову величну споруду університету і потрапляємо до холу. І тут дивина – стоп! – ми ж обіцяли нічому не дивуватися. Добре, просто спокійно роззирнемося навкруги. У холі розташовується книгарня, гардеробна і маленький біломармуровий ботанічний рай, де можна зручно розташуватися, почитати книгу, подумати про вічне. Мені, наприклад, подумалося, як би зраділи наші студентки з філфаку, коли б побачили цілу стіну із дзеркал. Ми намагаємося не дивуватися і далі – ні ліфту, ні маленьким кафе на кожному поверсі, ні туалетам (теж на кожному поверсі). Ми довго і гідно тримаємося до того моменту, як нам продемонстрували університетську бібліотеку. Відкриті для користування фонди бібліотеки розташовуються на чотирьох поверхах університету і демонструють таке багатство і розкіш, що просто хочеться там залишитися жити.

    Час підходить до обіду, і ми спускаємося у підвал, де розташована університетська їдальня під дещо тривожною назвою «Бункер».  Але на щастя всередині панує мир і здоровий апетит, грає ненав’язлива музика, столики накриті скатертинками, на кожному стоять квіти, набір для спецій і солі – сервіс майже ресторанний. Обід обходиться у 15 гривень. Столові прибори нагадують справжні, каву і чай подають у порцелянових чашках. Дрібничка – але приємно!

    Ми з колегою намагаємося все ж таки не втрачати критичності суджень, це дозволяє побачити і деякі мінуси. Наприклад, мовне питання. У Харкові такого питання немає – всі розмовляють російською, університет не виключення. Звичайно, крім викладачів філологічного корпусу. Намагання купити в пресовому кіоску газету українською мовою викликало подив у продавчині. У метро на нашу українську реагували як на марсіанську, з подивом і зачудуванням.

                                                                                             Додому

    Звичайно, можна ще довго описувати враження від цієї поїздки, але одне не викликає сумніву – треба частіше виїжджати з дому, дивитися на інші світи для того, щоб прагнути щось змінити у своєму.

    Назад до Кіровограда ми приїхали о другій годині ночі. Стомлені, але щасливі вийшли на перон і здивувалися. У темряві ночі на вокзальній споруді неоновими вогнями красувалася назва нашого рідного міста. З десяти літер назви світилися тільки чотири, і ми дізналися, що прибули в місто К О О А. От ми і вдома!